Review by Bill Rankin of The Edmonton Journal

Acts of Imagination (3 Stars) – Carolyn Combs' Acts of Imagination is more than an earnest little Canadian film exploring the immigrant experience, although it is that. Combs uses Michael Springate's ambitious script to magnify the main characters' uniqueness before anything else, a mainstay of good storytelling. The interlaced scenes of domestic tension between a brother and sister from Ukraine who live on Vancouver's east side and the fantasy world of the sister who is tortured by the mystery of her mother's death and father's disappearance could have invited cinematic gimmicks. Combs resists. She uses just enough technique to make the movement from Katya's imagination to the siblings' daily economic and emotional struggles narratively clear and interesting.

Stephanie Hayes plays Katya as almost autistic, with unexpected glimmers of totally practical awareness. Her brother, Jaroslaw, played by Billy Marchenski, bears the psychological burden of seeing that he and his sister simply survive. Unemployed, the lover to a single-parent Korean immigrant (Maki Nagisa) who wants him to leave Katya for the security of her paycheque and bed, Jaroslaw's dilemma is staying faithful to his sister and trying to build a life for himself in his new world at the same time. Marchenski's desperation is understated throughout until his confusion leads to a dramatic climax that in a way solves everyone's problem to no one's satisfaction.

Julian Samuel, an untrained actor, plays a Pakistani immigrant who befriends Katya, adding a touch of warmth to her otherwise hopeless life. Their scenes together are some of the best.

Combs uses a hand-held camera to focus in tight on the characters' features and their ordinary actions, such as peeling an orange or slowly exploring another's hand or face. The approach works, mainly, helping the director shape the pace of the story to accentuate its personal qualities. The pace is slow but it doesn't drag.

Acts of Imagination has every right to be labelled "an art film," with all the positives and negatives the term implies. As a first feature film, it impresses.

top †

Review by Louis Proyect of The Unrepentant Marxist

“Acts of the Imagination” is a searing portrait of immigrant society in Vancouver, Canada. The main characters are Katya (Stephanie Hayes) and Jaroslaw (Billy Marchenski), a young Ukrainian brother and sister who exist at the margins of the east side of Vancouver. The other two main characters are Seuchong (Maki Nagisa), a Korean single mother who is Jaroslaw’s lover, and Aashir (Julian Samuel), a middle-aged Pakistani who becomes Katya’s lover. The film moves along as a series of set pieces involving this quartet. Originally written by screenwriter Michael Springate as a play, the movie retains the heavy emphasis on dialog but is not the least bit “stagy”. Even though it was obviously made on a shoestring, the director Carolyn Combs has not allowed this limitation to sacrifice anything visual. Using a hand-held digital camera, she has a impressive flair for turning Vancouver’s industrial semi-slums, gritty railroad bridges, and polluted river into strikingly poetic images.

Although the film is mostly about human relationships, the broader context is the troubled politics of the 20th century and the legacy of socialism in particular. Katya is haunted by the slaughter of Ukrainian peasants in the early 30s as well as the murder of her parents who were Ukrainian nationalists, so much so that her fragile psyche appears to be cracking at the seams as she speaks frequently with her dead mother-hence the act of the imagination that give the movie its title.

One day as she is relaxing on the banks of a Vancouver river, she meets Aashir who works as a janitor. When she learns that he is a socialist, she puts him on the defensive as might be expected given her hatred for the USSR. He fends off her attacks and adopts a patient, almost paternalistic, stance toward her. In keeping with her generally unstable demeanor, she seduces Aashir who soon learns that the younger woman’s sexual appetite is a double-edged sword. It appears to be her way of bending him to her will.

Initially, I felt put off by Katya who gives the audience all sorts of reasons to dislike her. However, once I began to become more familiar with her as a character, I found myself warming up. She is an apt symbol of the diminished expectations of Eastern Europeans and former Soviet republics today. Despite her nationalist aspirations, the Ukraine was not able to provide her and her brother with the means of survival. They came to Canada, traditionally a pole of attraction for Ukrainian immigrants as the U.S. is for Mexicans and Germany is for Turks.

Katya’s brother Jaroslaw tries to be as patient as he can with his troubled sister and has hopes for a better life with Seuchong, who he hopes to marry some day. But when he learns that she has taken Aashir as a lover, he loses control and behaves even more irrationally than his sister. You are left wondering whether there was an incestuous element in Katya and Jaroslaw’s relationship, but as is generally the case with this highly subtle script you are invited to consider multiple interpretations.

In an interview with, screenwriter Michael Springate explains the origins of “Acts of Imagination”: ‘Historically, the roots stem from my living among the Ukrainian Diaspora in Montreal, and my visit to Ukraine in 1992, after its declaration of independence from the Soviet Union, but also during the financial meltdown of that period. It was a time of paradox and contradiction, in a society where no-one was quite sure which part of the official history of their time was accurate or not.

I would suggest that it exactly such paradoxes and contradictions that lie at the heart of “Acts of Imagination” and give it its deep emotional power. The movie is available from and highly recommended for those who prefer intelligent and thought-provoking movies.

New York film critic, Louis Proyect, October 13, 2008

top †

Review by Marguerite Pigott of the Toronto International Film Festival

A fundamental mystery overshadows the childhood memories of Katya (Stephanie Hayes) and Slawko (Billy Marchenski). Their parents were murdered in Ukraine and the details remain elusive. Now a young woman, Katya's consciousness is split between past and present, Ukraine and Canada, as she relives her mother's final days to uncover the truth. This is an inventive and ambitious feature film debut.

Katya and Slawko have only each other. He sees her as fragile and protects her from daily life in the industrial end of Vancouver. Seeing herself in harsher terms, Katya describes herself as a mutant. Almost involuntarily, she slips into the character of her mother, living out imagined scenes from her mother's past and drawing those around her into her fantasy. Katya envisages her final meetings with the mysterious Petrov (Volodymyr Serdyuk), who shared her parents' political activism in Ukraine and who may have been responsible for their deaths. Her obsession with her parents' story pulls Slawko towards a past he only wants to forget. Buckling under pressure to make ends meet and confronted with his girlfriend's desire that he move in with her, Slawko and Katya must find a place - and a time - to be together.

Writer Michael Springate has crafted a thematically rich and complex narrative. The central question of the film - is one's history an act of imagination? - is taken out of a theoretical realm and actively explored by the characters. Combs's unvarnished and raw approach to the characters and their world results in an exceptional intimacy. As Katya, Hayes is a discovery. Her performance is unadorned, truthful and compelling; her beautiful simplicity and depth command our attention.

Combs teases apart the stories her characters tell themselves and examines how our relationship to our history informs who we become. Acts of Imagination delicately uncovers the truth within the lie, and leaves us with a gratifyingly authentic piece of filmmaking.

top †

Review by Anrij Makuch of cryllic, The New Pathway

The Canadian feature film Acts of Imagination, by first-time feature film director Carolyn Combs, premiered at the Toronto International Film Festival this fall. Andrij Makuch, who took in its second screening on September 15, sends this report.

Katya and Jaroslaw (Slawko) are relatively recent Ukrainian immigrants living in Vancouver's east end. The area is gritty, but slowly gentrifying. When the warehouse in which Slawko works is sold for a condo development, he loses his job. The timing is bad because the rent is due and Slawko's relationship with his girlfriend, Seuchong, a Korean-Canadian single-mom, has begun to move into a more serious phase.

Katya, meanwhile, is plagued by the memories of the loss of her "nationalist" parents. Her father simply disappeared, and then her mother seems to have died violently or accidentally not long thereafter. The lack of resolution has crippled Katya emotionally and she plays out the drama of their disappearance in imagined conversations in which she takes on her mother's persona. In these conversations, a mysterious family friend, Petro, keeps telling her to "kill the traitor."

Vancouver's Fraser River reminds Katya of the "Dnieper" in her native Kyiv and she spends time by the river. There, she meets and takes up with an older Pakistani-British immigrant, Aashir, in a manner that ensures the film will not be shown at any ridna shkola in the near future (raciness, not race, being the issue). She later gives Aashir a treasured family icon, which Slawko had hoped to sell to make ends meet. Aashir's desire to pay for it leads to a misunderstanding that introduces the film's dramatic climax.

Acts of Imagination is a respectably well-done production. Though, like most Canadian films, it is not likely to be noticed by most of the world. One thing that does set it apart is that it is the first Canadian feature film in a very long time to have Ukrainian protagonists, rendering it of some interest to a Ukrainian-Canadian audience. This is all the more true since the "Ukrainian" aspect of the leads' lives is significant: these are not incidental Ukrainians.

The Ukrainian angle very much seems to be rooted with the scriptwriter, Michael Springate. In 1992, he travelled to Ukraine to arrange a performance by an Odesa-based troupe to the Prairie Theatre Exchange in Winnipeg. That trip, along with his close friendship with an immigrant from Ukraine, seems to have sowed the seeds of this project.

Springate weaves Ukrainian politics and history into the script. A mention of the Famine of 1932 to 1933 is woven in seamlessly when Katya explains that her grandmother, facing starvation and knowing that she is going to die, purchased the treasured icon by exchanging her last bits of food so that she could at least have some solace in her remaining days.

Notwithstanding its generally sympathetic treatment of the Ukrainian immigrant experience, the film has some difficulties in dealing with this subject. The most obvious is the matter of accents. Katya's is quite credible: smooth, not forced.  The role is played by Stephanie Hayes, a native of Sweden who studied at Simon Fraser University. She also does gamely well when uttering a few lines in Ukrainian. On the other hand, Vancouver-based Billy Marchewski, as Jaroslaw, speaks jarringly, with no discernable accent. Marchewski is a second-generation Ukrainian–his biological mother is Ukrainian and his adoptive father is Ukrainian too, but his father spoke no Ukrainian at home.  In a scene with Seuchong in which Jaroslaw discusses a road trip to Las Vegas, he lapses into language no immigrant is likely to speak (using expression such as "Sweet baby Jesus," with a strong inflection).

Oddly, the film portrays the protagonists as decidedly working-class folk. Katya has a part-time job in a copy shop, while Slawko is a common labourer. When he asks Seuchong whether she can get him a civil-service job, like the one she has, he says nothing of advanced education qualifications to plead his case. This is out of the reality of most immigrants coming to Canada from Ukraine today. While they may end up working in low-end jobs for a certain period, they tend to be highly qualified and well educated.  The film hits a wrong note by not bringing this up at least nominally.

All the same, the "old-country" aspect is a real factor in Acts of Imagination. The film incorporates Ukrainian music and themes, and is an interesting and legitimate effort that is worth checking out.

top †

Review by Kevin Potvin of the Vancouver Republic

Acts of Imagination by East Vancouver Director Carolyn Combs was shot around Commercial Drive and New Westminster (employing all-local actors and local technicians). It's a contemplative and moody film, filled with rain and darkness in both environment and inner life. The film couldn't look and sound more like Vancouver.

Katya and Jaroslav are brother and sister who survived their freedom-fighter parent's deaths in pre-Orange Revolution Ukraine, before immigrating to Canada. The Fraser River, "a working river" stands in for the Danube of Katya's native Kiev (as does Burrard Inlet off New Brighton Park, as a river in Korea, for Jaroslav's relatively chirpy immigrant girlfriend).

Everything in this film, from the flower blossom struck by rain to the streaked window looking down on the grim East Side alley, to the Pakistani man Katya has an affair with, is a Wim Wenders-like metaphor for something else. There is scarcely a bridge between the two worlds, the one left behind, rich with memories and dangers, the other, the present, in the overcast and perennially dripping city. The only object that does pass through the porthole, a tiny antique religious painting, is abandoned for rent money.

The immigrant experience in Canada is a hallow charade, but its one, Ukrainian immigrant Combs implies by the end of her film, that is serviceable. It's empty still and quiet here, she seems to say, which is hardly a new thing to hear about Canada, and the features here are mere imitations of those "back home," but the peace, the safety, the chance to start new, and even the imitations, are all good enough, given the alternative.

New history is already being written in fits and starts here, and new roots are, in another kind of hard scrabble soil, shooting down. Even the harshest memories of Communist Russia-dominated Ukraine, and the cost it exacted on Katya and Jaroslav's family, fade under the constant rain and the dull light, fades into a mix with everyone else's memories.

It's a beautiful contemplation, this film, more for what it leaves you with than for what it gives you while watching it. It plays as part of the Vancouver Film Festival on October 2nd at Granville 7 at 7 pm and October 12th at 11 am.

top †

From an article on Vancouver films going to TIFF by Glen Schaefer of the Vancouver Province

A newcomer to the competition is first-time director Carolyn Combs, who taught theatre and made documentaries before making the intimate drama Acts of Imagination, from a screenplay by her husband Michael Springate, a drama instructor at Simon Fraser University. The movie stars newcomers Stephanie Hayes and Billy Marchenski as a brother and sister, Ukrainian immigrants getting over a traumatic past in their new Vancouver home. Lyrically shot and with a mature economy to the writing, the movie is heading to Toronto without a distributor, and is the come-from-nowhere surprise in this crowd.

top †

Film Description, The Vancouver International Film Festival, program

Cinematically vibrant, making beautiful use of sensual close-ups and hand-held camera, this accomplished first feature by Carolyn Coombs recalls the West Coast "New Wave" in the freedom and expressive quality of its cinematography and editing. Set in a mixed industrial and residential landscape on the bank of the Fraser river, this is the engaging drama of a young Ukranian woman, Katya (Stephanie Hayes), whose memories of the past threaten to take control of the present. The memories she is obsessed with are in fact not her own, but those she imagines for her mother who disappeared in the Ukraine. While others see Katya talking to herself, she sees herself as her mother in an encounter with a man who wants her to kill a traitor.

When Katya's brother Jaroslaw (Billy Marchenski) loses his job--the building he works in is now worth more as condos than a warehouse--the siblings find themselves short on rent. Katya turns for help to Aashir, an older man originally from Pakistan who shares her favourite spot at the river bank. Misunderstandings follow with tragic results, but Katya learns to face the past as herself and to open up to someone else's imagination. Hayes gives a strong performance finding the balance between Katya's vulnerability and hard edge, and the charismatic Marchenski gives life to an equally vulnerable dreamer.

top †

Review by S. James Wegg of the Hamilton View

In Acts of Imagination, director Carolyn Combs and screenwriter Michael Springate have teamed up to produce a film that invigorates, infuriates and fascinates. Its many layers, like the proverbial onion, are sometimes blurred by some too on–the– nose dialogue ("I spend more than I have for freedom, someone has to do it.") and political preachiness ("At least three million, perhaps eight million (Ukrainians) died, but the outside world
didn't care."). Yet it has a visual and structural strength that overcome the polemic lines and draw us into a sibling relationship that eventually descends into a fine, if murky madness as it asks more questions than can possibly be answered. The "acts" are wondrously separated by the peeling away of the morning orange and the cutting of vegetables for the evening repast. Steven Deneault brings those moments to the screen with the same love and thoughtful pacing of the Vancouver setting that may leave some viewers squirming then heading for an exit while others revel in languid moments that surround the newcomers as they settle into their New World and try to purge the old. The effective score (Randy Raine–Reusch and Ari Snyder) is at one with the tone, yet the strongest music is more felt than heard in a dance sequence that, quite literally, throws the characters together.

As Katya, Stephanie Hayes largely succeeds in her portrayal of a woman whose parents disappeared unnaturally from her life. Her peasant–like demeanour, aided and abetted by fishnet stockings and red leather boots, confirms her lack of assimilation into Canadian society. Magnificent is the early on reflection of her saddest–woman– in–the–world countenance that brings home character with more weight and conviction than 40 pages of dialogue could. More of this approach would quickly lift this production into great rather than merely good. In this world where virtually no one is from "here" it seems entirely appropriate that Katya's sudden love interest should be a fatherly Pakistani sometime–writer, Aashir. Julian Samuel's wooden delivery is easily forgiven by a visage that mirrors lust, love and languish at will. Sadly, Katya's remorse at having slept with him ("You fucked me, what more do you want?") serves more to soil them both instead of digging a little deeper into the roots of her outrage of having sex with someone, to quote another cliché, "old enough to be her father." Imagine a "boudoir" mirror shot achieving that post–act reflection.

In an echo of Michael Pitt in Bertolucci's The Dreamers, Billy Marchenski brings a compelling laissez faire tone to his part as Katya's younger brother Jaroslaw. "Jerry," as, incongruously he's referred to by his Korean lover, Seuchong (smartly rendered by Maki Nagisa) drowns his personal and financial sorrows with unending shots of vodka. In the near The Gift of the Magi sequence where both brother and sister have, simultaneously and independently, solved their immediate cash–flow problem, Jaroslaw celebrates his "victory" with drink then manages to lose his grip and staggers in his parents' horrific footsteps.

Not a film for escapists, the sound of birds, lingering shots of all manner of foliage and the sweet innocence of playing on swings lift the family secrets conceit far beyond the west coast to serve as a catalyst for any family unit that has known the depths of unfathomable despair.

Here's to the next Combs/Springate installment, perhaps with more show than tell. V

top †

Review by Jessica Smith of the University of Victoria's The Martlet

History books tell slanted half-truths. Memories can be corrupted or made of lies and slander, and they die with the bodies they belong to—so maybe the truest history is an act of imagination.

This idea is the credo of Katya, a Ukrainian immigrant to Vancouver, in Acts of Imagination.

She can't get the fantasies of the people she believes were involved in the deaths of her parents out of her mind.

She talks to them more than she talks to anyone in Canada and recreates the circumstances of her mother's murder.

The spectre that haunts her brother is poverty. Feeling tied down by obligation to his unstable sister and having lost his job puts pressure on his relationship with his new girlfriend.

The acting is professional and powerful. The brother and sister have a chemistry that makes it hard to tell to tell at first if they're sleeping together or if they're siblings.

All four main actors keep up a high level of emotional intensity throughout the film but never seem to be aware that they're acting—every breakdown and every giggle seems authentic.

Domestic scenes and Vancouver's Fraser River are captured beautifully in long shots that reward the viewers' patience.

The intensity of the film, and its darkness and hopelessness, will make it unappealing to anyone who wants to be entertained. Acts of Imagination is thoroughly depressing and so realistically dismal that those feelings can be hard to shake off when the film is over.

top †

Review and Interview by Jason Whyte of Hollywood Bitchslap

Acts of Imagination (3.5/5) – With all of the cheaply made, poorly focused films to come out of Canadian cinema these days, it is a welcome relief to see a character study that feels like a worthy addition to indie-cinema that uses its background as a character. "Acts of Imagination" is about two Ukranian siblings who move to Vancouver with a troubled past and have a problem with connecting with anyone outside of it. Director Carolyn Combs succeeds with three-dimensional characters, strong writing and a skilled direction involving tight lenses, hand-held photography and a real genuine feel for the rainy climate of the city.


Radio Interview Transcript

Is this your first film in the VIFF? (Or the first film you have) Do you have any other festival experience? If you’re a festival veteran, let us know your favourite and least-favourite parts of the festival experience.

Carolyn: Yes, this is my first film at VIFF. This is my first feature film. I have participated in three prior festivals celebrating disability arts and culture, where segments of a documentary I made have been shown. These festivals, for me, were quite inspiring.

Michael: This is my first time at VIFF, and as a writer, my first feature film. The film was accepted into the Toronto International Film Festival, which immediately proceeds Vancouver. I am a bit bewildered by the size and speed of the festivals. A lot happens in a very concentrated time. They are very much “media events”.

Could you give me a little look into your background (your own personal biography, if you will), and what led you to the desire to want to make film?

Carolyn: My educational background is in theatre and education. I have little formal film training, but began teaching myself through the creation of several documentary projects that Michael and I have produced and that I have written and directed. We formed a company together several years ago with the intent of developing and producing our own work. Our work is our research into the world around us and our way of relating to it. We have several projects that we are developing.

Michael: I grew up in the east end of Montreal, one of eight children, in an “immigrant” neighbourhood marked by Europeans flowing in after the second world war. I went to the Montreal Museum School of Fine Art to study visual art, and now have an MFA (interdisciplinary studies) from SFU, which I did as a mature student. What I like about film is that it can find a niche market in different places over different times. It doesn’t have to be a one weekend mass market wonder. It can be extremely personal, intimate, and considered, and capture performances which share those qualities.

Growing up, you were no doubt asked the eternal question “When I grow up I want to be a …” Finish this sentence, please!

Carolyn: When I grow up I want to be a teacher or an actress.

Michael: I never answered that question when asked. The list would have been too long.

How did this project come to fruition? If you could, please provide me with a rundown, start to finish, from your involvement.

Carolyn: We have wanted to make this film since the early days of our collaboration. I have always found the script very moving, with a relevance to the themes it explores. I have been particularly interested in this project because of the opportunity it has given me to develop and understand the character of Katya. Michael, as the writer, has done an extensive amount of historical research, setting historical event in the context of contemporary reality and thought, and asking how thus to move forward. I have learned a great deal about Ukrainian history and its relevance to contemporary society. My focus, though, has been on understanding and developing the character and contradictions of Katya. To that end I researched the immigrant experience, interviewing a number of Ukrainian immigrants and getting my head around issues of loss, landscape, memory and in particular how identity is shaped by obligations to the past.

Filmmaking, weather it be documentary or fiction, allows me to explore character. Working with Michael's writing allows me to explore character through a well researched social analysis and with a poetic sensibility that I find challenging and complimentary to my own approach.

Michael: Historically, the roots stem from my living among the Ukrainian Diaspora in Montreal, and my visit to Ukraine in 1992, after its declaration of independence from the Soviet Union, but also during the financial meltdown of that period. It was a time of paradox and contradiction, in a society where no-one was quite sure which part of the official history of their time was accurate or not.

The story was first written as a play, and developed with the help of performers Mariusz Szibiga and Amy Price-Frances, and was published in Ukrainian translation in Vitchisney (becoming the first Canadian work published by that venerable journal). But early on Carolyn and I started to envision it as a film, and it became a screenplay.

The film was optioned, the option lapsed, and we realized that if the film were ever to be made, we would have to do it ourselves. We moved to Vancouver at this time and I rewrote the script in the context in which I was currently living, just off Commercial Drive. We initiated shooting on a tiny budget, and worked with truly dedicated and wonderful cast and crew.

Producing the film ourselves was definitely the right choice. The production experience was entirely positive.

While you were making the movie, were you thinking about the future release of the film, be it film festivals, paying customers, critical response, and so forth?

Carolyn: I tried not to.

Michael: No. An error on our part or perhaps not. We made the film on our own terms, and it is better for it. However, the film was hardly finished when it was in the Festival in Toronto, and we didn’t frame its release the way we should have.

What was the biggest challenge in the production of the movie, be it principal photography or post-production?

Carolyn: I cannot think of a particular challenge that is bigger than any other of the major challenges we faced on an ongoing basis. The whole project has been a new, exciting and challenging process.

Michael: I think the biggest challenge, which ran through development, production and editing, was telling the story through the relationships of the characters, and letting that find its own rhythm and integrity. I am grateful to Carolyn for letting the story breath, and for her sensitivity to character. I think her interpretation masterful.

Please tell me about the technical side of the film; your relation to the film’s cinematographer, what the film was shot on and why it was decided to be photographed this way.

Carolyn: We shot on a Panasonic DVC Pro 50 24p. This was somewhat affordable, and partnered with the lenses and lighting we used, we thought it would give us the look we wanted. Our cinematographer was Steven Denealut. He was very good.

While in pre-production we talked about an approach to shooting that I had used while shooting my documentaries, where the camera is curious, hand held and moving, searching to find out what is happening and closely following the subject. We talked about incorporating this "style" with a smoother approach, less movement and using a tripod. Steven soon found his own approach to the concept of a moving, searching camera and developed, what I thought, was an exciting relationship between the performances and the camera. The choice as to when to use this approach as opposed to the smoother approach was determined by the nature of the scene, in particular the character's relationships within a given scene.

Light was also a key consideration. We wanted to utilize natural light as much as possible, in particular during the scenes with Petro, where his appearance in Katya's imagination blended with the shadows of the room.

We were also trying to create a sense of fragile beauty to emphasize the weight of the loss that characters must experience.

Michael: I admired the patience and the consistency of the crew’s search, take by take, scene by scene, day by day. As a Producer, I woke up early and made them big breakfasts. That was my major contribution to them on a daily basis.

Talk a bit about the festival experiences, if any, that you have had with this particular film. Have you had any interesting audience stories or questions that have arisen at screenings?

Carolyn: We recently returned from Toronto. The screenings there went very well with the audience asking thoughtful questions and revealing an appreciation of the film's themes and styles. It was also quite wonderful to be approached by total strangers after the film who were really moved by the story. Women are particularly appreciative of this film.

Michael: I have received emails and calls from people engaged by the film, whose analysis of it is rich and rewarding, both for themselves and for me. I hadn’t expected such insightful responses by so many. There are people looking for films that are different from the usual genre-driven fare, and who ask questions that the film asks. That confirmation is good.

Who would you say your biggest inspirations are in the film world (directors, actors, cinematographers, etc)? Did you have any direct inspirations from filmmakers for this film in particular?

Carolyn: For this film I was inspired by the Decalogue by Krzysztof Kieslowski, The Celebration by Thomas Vinterberg, and In This World by Michael Winterbottom.

Michael: I like Carolyn’s list of Kieslowski, Vinterberg and Winterbottom. We discussed all of those particular films in depth prior to filming Acts of Imagination. There are, of course, other influences, but those had the most immediate influence on the process.

How far do you think you would want to go in this industry? Do you see yourself directing larger stories for a larger budget under the studio system, or do you feel that you would like to continue down the independent film path?

Carolyn: I want to continue down the independent path.

Michael: I am very committed to the independent path.

If you weren’t in this profession, what other career do you think you would be interested in?

Michael: I am happy to teach acting and directing at the School for the Contemporary Arts at Simon Fraser University.

Please tell me some filmmakers or talent that you would love to work with, even if money was no object.

Michael: I would like to work with Carolyn again, and members of that cast and crew. I am not trying to be clever, I just think that we were beginning to explore a certain way of doing things, and a certain range of artistic/thematic concerns, and that the exploration is very far from complete. The film felt like a beginning, and not an end. I like writing for actors I know, and there are many actors for whom I would like to write. I feel very fortunate that way.

Do you think that you have “made it” in this profession yet? If you don’t believe so, what do you think would happen for that moment to occur?

Carolyn: I certainly don't feel that I have made it. I wonder if one ever does. Perhaps I will feel like I have made it, when I have a body of work behind me that I feel good about, and have paid off the debts it took to get there.

Michael: I think the whole concept of “made it” very suspect. Better to have genuine interest in the work, and the weight it bears, rather than any illusions about personal status.

How important do you think the critical/media response is to film these days, be it a large production, independent film or festival title?

Michael: I don’t know the answer to that question. In one sense it is obvious that it is initially important for opening (or closing) doors, and attracting audiences. But my suspicion is that the good work outlasts the all-too-apparent biases and agendas of the media, in a word-of-mouth community that knows how to come to its own conclusions. The subtext of most Canadian film reviews is whether or not the work will be accepted or rejected in the American market… that is, almost all major media film reviews are about the projected market penetration of commodities with a short shelf life. But really, that is a limited vision, and not everyone’s driving concern.

If your film could play in any movie theatre in the world, which one would you choose?

Michael: Walking the streets of Cairo one comes across groups of people having dragged their chairs outside and watching a small television set together… and they have chosen a particular program for that night. I would like very much to walk such streets and come across a group that had chosen to see Acts of Imagination. I would also like to see it play in downtown Seoul, in South Korea. Also, during a beautiful fall evening, see it in the park on Commercial Drive in Vancouver. That would be great. All three “disparate” groups would, I think, understand and appreciate the film.

Do you have an opinion on the issue of “A Film by (Insert Director Here)” ? Is this something you use? Many people collaborate to make a film yet simultaneously, the director is the final word on the production.

Michael: It’s irrelevant in most cases. Used or not used, not to worry.

What would you say to someone on the street to see your film instead of the latest blockbuster playing at the Paramount?

Michael: The next day you’ll remember the film you saw. Promise.

No doubt there are a lot of aspiring filmmakers at film festivals who are out there curious about making a film of their own. Do you have any advice that you could provide for those looking to get a start?

Michael: Many will tell you what you are doing wrong. Work with the people who can appreciate what you are doing right.

And finally…what is your all time favourite motion picture, and why?

Michael: Probably Ugestsu, directed by Mizoguchi, made in the early fifties. It’s a story told in feudal Japan, which is actually an analysis of what led to the Japanese militarism and defeat in the Second World War: the misinterpretation and glorification of a mythical past; the turning of a blind eye to the selfish and falsifying military spirit that swept the nation. The narrative structure is profound. It stands the test of time. Or on a more recent character and ensemble basis, perhaps Vera Drake by Mike Leigh.

top †

Radio review by Teresa Stolarskyj, interviewed by Paulette Demchuk MacQuarrie  for Nash Holos (Ukrainian radio)

Radio interview (audio .mp3 file, opens in new window)

top †


У рамках МКФ «Молодість», в позаконкурсній програмі, було показано канадський фільм «Витвори уяви». Його сценарист і продюсер Майкл Спрінгейт спершу написав п’єсу, а Керолайн Комбз обрала її для свого режисерського дебюту. Так з’явився фільм, який вже встигли показати на кількох фестивалях, а також на тижні польсько-українського кіно в Чикаго, де він викликав підвищений інтерес саме тим, що автори, не будучи українцями за походженням, зобразили двох молодих українців, які мешкають у Канаді. Фільм англомовний, але іноді звучить українська. Київські глядачі дивилися фільм з українськими субтитрами. Його консультантом і виконавцем однієї з ролей є український драматург Володимир Сердюк.
Фільм натякає на якусь родинну таємницю – батька арештували за національні переконання, матір було вбито за нез’ясованих обставин, а обох дітей «друг родини» переправив до Канади, де вони й проживають, оволодівши англійською, знімаючи помешкання і даючи собі раду. Проте насправді не все благополучно – якщо Славко адаптувався до життя у Ванкуверні, то Катя, навпаки, тужить за своєю вітчизною, хоче розмовляти рідною мовою, їй час від часу ввижається мама, вчуваються колискові, які та колись їй співала. Не може Катя позбутися своєї ідентичності, а відтак її спіткають труднощі з пошуками роботи (працює на півставки). Одного дня і Славко втрачає роботу, але в нього є кохана жінка Су Чан, кореянка за походженням, з якою він має намір пов’язати своє життя. Проте він не може залишити Катю саму. До цього важкого вибору між коханою і сестрою додаються фінансові проблеми, адже їм немає чим платити за квартиру. Славко бачить єдиний вихід – продати родинну реліквію – ікону, яку їм залишила бабуся. Аби ця реліквія не стала предметом продажу, Катя пропонує її своєму новому знайомому – пакистанцю, якому вона розповідала про свою батьківщину, про Голодомор і те, як там переслідували людей за переконання, а коли країна здобула державну незалежність, владу захопили олігархічні клани. Новий знайомий співчуває їй. Він приходить, аби розрахуватися за ікону. Стосунки, які у них виникли, набувають інтимного характеру. Але це обурило Славка, який саме нагодився додому, – він тяжко ранить пакистанця і зникає.
Такий сюжет картини. Він має недомовлення, від непрояснених причин не зовсім переконливими є наслідки. Режисерка захоплюється модними сьогодні крупними планами, демонструючи частини обличчя, тіла тощо, відчуваються впливи постулатів «Догми» (камера час від часу дрижить). Однак, попри всі ці знайомі з багатьох дебютних фільмів огріхи, фільм має свою магію, насамперед відчутну у виконавиць головних жіночих ролей. Крім того, здійснено складну річ – проблему зіткнення усвідомлення власної національної ідентичності з необхідністю асиміляції передано не декларативно, а на рівні відчуттів. Авторам вдалося передати внутрішній світ Каті, життя її уяви, що в кіно є складним завданням. Таким чином суб’єктивна реальність переконлива, а вертання до минулого, власне історія постає як витвори уяви – звідси і назва.
А от щодо реальності об’єктивної, то і Славко, і Катя лишають по собі враження не зовсім врівноважених людей (неадекватне роздратування Каті після інтимної сцени у квартирі пакистанця або так само Славків замах на цього чоловіка– звідки в нього взявся ніж?). Отже, виглядає, що і сестра, і брат не завжди передбачувані. Чи означає це, що трагедії, пережиті їхньою батьківщиною, неминуче роблять трагічним їхнє життя?
На ці питання і хотілося почути відповідь від авторів фільму.
Л.Б. – Як виникла ідея фільму? Розкажіть спершу про задум п’єси і як вона стала фільмом?
М.С. – Я над цим твором працював дуже довго. Це іноді навіть складно пояснити. Тут дві речі дуже значні: факт, що історія не завжди є певною і різниця інтерпретацій як те, що призводить до відмінності між сестрою і братом. Брат говорить, що в історії не варто вчитися і там немає чому навчитися. А сестра, навпаки, не дозволяє, щоб справи йшли таким чином. Поступово ця переконаність робить її сильнішою. Це і лежить в основі картини. П’єсу поставили в Монреалі, її навіть було написано для Монреаля. А коли я переїхав до Ванкуверна, дуже змінилися персонажі другого плану. З’явилися пакистанець і кореянка, і вони стали більш реальними в цій історії. І коли я писав сценарій, то я вже його писав конкретно під Ванкуверн. Ця історія підходить саме для цього міста – там дуже багато дощів, таке плаксиве місце.
Л.Б. – Кілька слів про того чоловіка, який надихнув вас на цей твір.
М.С. – Роль Ярослава виписана не зовсім під того Ярослава, мого друга дитинства, з яким ми жили по сусідству. Його батьки так і не змогли вивчити англійську. У нього був брат, який тривалий час жив з батьками і просто відмовлявся вливатися в канадське суспільство. Ярослав називав себе Джеррі й намагався повністю пристосуватися до цього суспільства. Врешті він виїхав у США. Ці брати являли собою дві протилежності у вирішенні проблеми – вливатися в кандське суспільство чи ні.
Л.Б. – Фільм цікавий тим, як у ньому передано суб’єктивну реальність Каті. Ми відчуваємо її стан. Але з іншого боку, об’єктивна реальність свідчить, що і брат, і сестра, нещасні, і вони роблять нещасливими людей, з якими зближуються. Це так задумано, чи вийшло випадково?
М.С. – Мені здається, що це сталося само собою – такого завдання автор не ставив. Справа в тому, що я добре знав кореянку, яка знімалась в ролі Су Чан, в її реальному житті, знав її проблеми та печалі. Вона ненавидить Корею, але не може знайти собі місця і в Канаді. Чим більше я дізнавався про історії людей, тим більше розвивася сюжет.
К.К. – Ця корейська акторка принесла відчуття, як їй не вистачає Кореї, але вона не хоче туди повертатися.
М.С. – Якщо говорити про сцену насилля наприкінці фільму, то її слід розуміти так: коли Ярослав пропонує Су Чан мати спільну дитину, а вона відповідає, що вже має дитину, він вибухає гнівом через те, що його не сприймають як батька. І цей гнів він спрямовує на пакистанця.
К.К. – Хочу додати про Ярослава. Справа не тільки в тому, що його відторгла Су Чан. Важливо, що вона йому прямо сказала: для того, щоб розв’язати свої проблеми, він повинен залишити сестру і мешкати окремо.
Л.Б. – Існує історична пам’ять на генетичному рівні. Я зрозуміла, що Катя з цією пам’яттю живе, але звідки вона знає про Голодомор та інші факти з історії України? Вона ж виросла в Канаді? Для глядача не зовсім зрозуміло, як вона перейнялася болем України.
М.С. – З історії зрозуміло, що бабуся героїні пережила Голодомор, вона й розповіла дівчині про цю трагедію. Від неї в Каті ікона, родинні перекази. Через те, що і Катя, і Славко дуже добре володіють англійською, створюється враження, ніби вони народилися в Канаді. Але вони приїхали сюди, коли їм було років по 16-17. Коли Катю запитав хтось, чи довго ви в Канаді, вона відповідає: «Так... Ні». Українці, які живуть у Канаді, знають про Голодомор, їм усім ці події добре відомі.
Ми з моїм другом Славом не раз про це розмовляли – згадана тема була надто живою для всіх емігрантів. Деякі групи українців пам’ятають про Голодомор, шанують цю пам’ять, а деякі заперечують, що такий факт існував. Через це вони ненавиділи одні одних, і цей поділ українців реальний. Мені важко було повірити, що три з половиною мільйона померло. І в той же час, ті, хто живе тепер в Україні, не можуть прийти до згоди – було таке чи не було?
Мені видається, що українське суспільство тільки вчиться говорити правду відкрито. Ми в Північній Америці йдемо в інший бік, вчимося стримувати себе і не говорити правду до кінця. У нас уже не говорять правду ні про Ірак, ні про Палестину, ні про Афганістан. Ми навіть не говоримо правду про трагедію в Нью-Йорку, коли впали дві вежі. Суспільство Північної Америки якраз вчиться тепер, як жити з офіційною історією, визнавати її, і мати ще якусь неофіційну історію для себе, але нікому про неї не говорити. Вам здається, що проблеми Каті від того, що вона задумується над речами, яких не розуміє, з якими вона не може справитись. Але у Східній Європі люди намагаються навчитися говорити правду про те, що сталось. А от у Північній Америці, незважаючи на всі її багатства, ми вчимося зараз брехати.
К.К. – Говорячи про це, ми не повинні забувати, що Катя ще вчиться, як приймати такий стан речей, коли існує багато чого у світі, про що вона ніколи не дізнається, як це було насправді. Й тому вона використовує свою уяву, і ця уява допомагає їй вирішити свої внутрішні проблеми і рухатися далі.
Л.Б. –Чи можна сподіватися, що неврівноваженість наших героїв не стане на заваді їхньому майбутньому життю? Чи не складеться в зарубіжного глядача думки, що українці взагалі неврівноважені?
М.С. – В останній сцені, коли зустрічається українська дівчина з корейською, виходить так, що Катя розуміє Су Чан навіть краще, аніж її розумів Ярослав. Можливо, тому, що кожна з них несе свої спогади. Дуже важливо, що перша зустріч Ярослава й Су Чан була без слів – там говорить тіло з тілом.
К.К. – Мені здається, що іноземний глядач не помітить, що вони неврівноважені – такого враження не буде. Багато людей нині залишили свої країни. Головне, щоб глядач зрозумів, що герої заплуталися.
М.С. – Проблема в тому, як сприймають українців сьогодні – вони або повії, або кримінальні злочинці. Це дуже сумно. Але коли глядачі дивляться фільм, вони бачать жінку, яка не є повією, а всі інші не є кримінальними злочинцями.
К.К. – І до того ж, знають свою історію.
Л.Б. – Не тільки знають, вони є плодом цієї трагічної історії, тому їм так тяжко.
М.С. – Українці несуть в собі щось дуже-дуже важливе. І воно повинно бути відкрите для інших. Я вірю в це. Це моє власне переконання: я знаю, що українцям є що сказати, і вони повинні це зробити. Це суспільство, яке завжди боролося з імперіалізмом. І нам потрібен голос цього суспільства.
Л.Б. – У цьому випадку я можу тільки подякувати вам за те, що ви зробили цей фільм, порушили таку важливу проблему. Серед українських режисерів ніхто так чітко не усвідомив цієї проблеми, якої ви торкнулися. Можливо, не в усьому чітко висловились стосовно об’єктивної реальності, але, незважаючи на таку величезну відстань між нашими країнами, ви створили фільм суб’єктивно цінний для нашого глядача і для зарубіжного. І ще цінно те, що, не будучи українцями за походженням, ви зуміли проникнутися українською ситуацією. Яким бачите життя цього фільму?
К.К. – Ми вже на семи фестивалях його показувати, чотири міжнародних і три канадських. «Молодість» – чудовий фестиваль. Але так побудовані фестивалі, що всі дуже заклопотані, хаотично все відбувається. Тут дружня атмосфера – і це важливо. Ми подавали фільм на конкурс, але не знаємо, чому він опинився поза конкурсом. Це вирішує відбіркова комісія.
М.С. – Ми віримо в те, що технологія DVD допомагає розповсюдженню фільму. Фільм, можливо, не вибухає як сенсація, але знаходить свого глядача. І глядач сам вибирає той диск, який йому сподобається. Ми плануємо поширювати фільм серед української діаспори. Його дуже добре прийняла українська спільнота в Торонто, Вінніпезі, Чикаго.
К.К. – Українці мають організацію – «Український конгрес», вони збираються кожні три роки й обирають до керівництва нових людей. Такий конгрес відбувся нещодавно – і наш фільм був єдиний, що там показали. Тож увага до нього буде.
Л.Б. – Чи не пов’язуєте ви свої подальші плани з українською темою?
М.С. – Існує два кінопроекти, один більш розвинутий, другий – менше. Один має відбуватися у США. Ми б хотіли знімати фільм, дія якого відбувається в сучасному Києві.

Корисні статті для Вас:

top †

Українсько-польский кінофестиваль у Чікаґо. Успіх, якого не сподівалися

24-26 серпня у Чікаґо відбувся українсько-польський кінофестиваль «Пoреволюційний блуз». Організований Українським музеєм модерного мистецтва, він вібувся у найвідомішому в місті артгаусному Кінотеатрі Шопена. Українську програму фестивалю забезпечував Український кіноклуб Колумбійського університету в Нью-Йорку, польську – Кінотеатр Шопена. Фестиваль ставив собі за мету за допомогою нових робіт кінематографістів обох країн познайомити американців з фільмами та залучити їх до обговорення суспільних проблем України та Польщі. Обидві країни пережили щось на зразок революцій: Польща – період руxу «Солідарности», Україна – Помаранчеві події 2004 року. Обидві пов`язували зі своїми «революціями» нереально великі надії, обидві зазнали розчарування та апатії, обидві продовжують страждати від гострих проблем, вирішити які їхні «революції» виявилися нездатними. Цей контекст подій і визначив назву фестивалю – «Пореволюційний блуз».

Організатори прагнули вийти за межі своїх громад і привабити до фільмiв українсько-польської тематики всіх, хто цікавиться незалежним кінематографом, представити ці фільми на тлі таких ґлобальних проблем, як деградація довкілля, труднощі переходу від комуністичного до ліберально-демократичного устрою, національна ідентичність і ґлобалізація, кінематограф і громадський активізм. Така широта тематики дозволили скласти міжнародну за географією кінопрограму, крім українських і польських картин, до неї війшли фільми української тематики, зроблені в Канаді та Іспанії. Особливої привабливости фестивалеві надавала присутність на ньому канадських і польських кінематографістів, авторів картин, що показувалися. Не часто пересічному американському кіноманові випадає нагода особисто поспілкуватися із фільмарями з-за кордону.

Кожен вечір починався із прийняття, спеціяльно створеної нагоди для фільмарів, кінокритиків і всіх кінофанів неформально поспілкуватися. Далі переглядалася кінопрограма вечора. Потім публіка переходила до просторої кав`ярні, розташованої на нижньому поверсі Кінотееатру Шопена, і вибагливо оформленої у найкращих традиціях пост-модерністичної еклектики, – м`якi канапи, фотелi, малярствo на стінах, – для докладного і незмінно жвавого обговорення побаченого за участю авторів та кінокритиків.

Фестиваль відкрився американською прем`єрою повнометражного художнього фільму «Акти уяви» (Інший варіянт перекладу «Дії уяви») (Acts of Imagination), рeжисер Каролин Комз (Carolyn Combs), автор сценарію Maйкл Спринґейт (Michael Springate) (Канада). Це драматично розказана історія новітніх іміґрантів з України Каті та її брата Ярослава. Незалежна Україна, за яку боролися їхні батьки, виявилася брехнею, державою, опанованою паразитичною бюрократією і криміналітетом. Потрапивши до далекого Ванкуверу, Катя та Ярослав стикаються із дилемою: як віднайти себе у новій країні. Kанадські автори фільму, до речі, ні режисер, ні сценарист, не є українцями за походженням, аналізують психологію молодого покоління свідомих своєї тотожности українців, для яких незалежність виявилася оманою, наругою над довго очікуваною свободою і можливістю реалізувати себе. Їхня адапація проблематична через відчудженість, нездатність, чи, може, небажання героїв перемкнутися на культурний код нової країни. Таке перимикання не легшає від того, що обидвоє добре опанували англійську. Катя, і Ярослав приречені сам-на-сам боротися із своїми демонами, стукатися до сердець інших – чи то іміґрантів із Пакистану, чи з Кореї, і не знаходити розуміння.
Цікаво у фільмі трактується мова персонажів, цього, як не крути, першого і найочевиднішого носія національної ідентичности. Для Ярослава мова – як прокляття, що нагадує минуле, яке за всяку ціну треба стерти зі свідомості. За мову переслідували, дискримінували, зневажали. Для нього мова це рана, яку треба загоїти забуттям. Ярослав послідовно уникає української, він її розуміє із уст сестри, реаґує на неї, але сам ні за які гроші не говорить нею. Навіть власне ім`я він змінює – для себе і для інших він тепер Джері.

Катя навпаки до останнього тримається мови, навіть, якщо це не допомагає їй позбутися нестерпно бoлючих спалахів пам`яти про пережите в Україні. Мова для неї робиться останнім прихистком власного я, інтимним внутрішнім голосом, яким вона розмовляє із собою, який її гріє, не дає збожеволіти. Із іншими вона говорить англійською, із собою, зі своїм минулим, із матір`ю, що назавжди лишилася у минулoму – українською. Як часто буває у реальному житті іміґрації, саме жінка продовжує нести свою культуру навіть на іміґрації, саме вона до останнього тримається, відтворює її, передає її новому поколінню. В «Актах уяви» можливість такого продовження відсутня. Катя говорить як українською, так і англійською без помітного акценту. Цю «натяжку» згладжує психологічно нюансованa грa Стефані Гейз, яка легко переконує глядача як у глибокій умотивованості поведінки, так і в українськості своєї героїні. Тяжко повірити, що ця роль – дебют акторки зі Швеції на великому екрані.

Після перегляду відбулася дискусія на тему «Ґлобалізація і проблеми національної та індивідуальної тотожности» за участю режисера Каролин Комз і сценариста Майкла Спінґейта, а також кінознавців Збіґнєва Банаса (Чікаґо), Алтона Мілера (Колумбійський коледж, Чікаґо) та Юрія Шевчука (Колумбійський універистет).
Другий день «Пореволюційного блузу» включав повнометражний фільм іспанського документаліста Карлоса Родріґеса «Неназвана зона», 2006, присвячений Чорнобилеві, короткометражний фільм «Ліза» українця Тараса Томенка, 2006, про історію малої безпритульної киянки та короткометражний художній фільм поляка Славоміра Фабіцького «Чоловіча справа», номінований на Оскара у 2002 р.
Автор іспанської картини, яку заходами Українського кіноклубу Колумбії вже встигли подивитися у Нью-Йорку, та Бостоні, досліджує в особах трьох українських підлітків, які народилися і виростають неподалік зони відчудження, проблему, що її до нього мало хто ставив: що значить жити в тіні чорнобильської катастрофи. Коткометражні фільми Томенка та Фабіцького, кожен у свій спосіб, торкалися одного й того ж питання дитини, яка не з власної вини виявляється суспільним марґіналом, об`єктом жорстокості й насильства дорослого світу. Безпритульна киянка Ліза Нікітіна ділить життя між вулицею і будинками для сиріт, які часто виявляються ще байдужішими, ніж вулиця. Щоб вижити вона обманює, жебракує, краде. У свої одинадцять років Ліза позбавлена дитинства, ласки, вимушена жити за законами лісу. Tринадцятирічний герой «Чоловічої справи» має хату, сім`ю і навіть пса. Але від того він почувається не менше самотнім, і нікому не потрібним, ніж його українська сестра в недолі. Від жорстоких побоїв батька його не в стані захистити ніхто – ні мати, ні школа. Обидва фільми показують двох цілком нормальних, цікавих і по своєму талановитих дітей, оточених глибоко ущербленими дорослими.

Обговорення другого дня фестивалю велося довкола теми «Кінематограф і громадський активізм». У ньому, крім згаданих учасників також взяли участь представники чіказьких відділів організацій «Зелений мир» (Greenpeace) Адам Енсалако та «Нагляд за правами людини» (Human Rights Watch)  Стівен Стайм. Відповідаючи на питання із публіки: чи фільмар може причинитися до активізації суспільства у боротьбі зі занечищення довкілля, із байдужістю до безпритульних та інших проблем, режисер Каролин Комз висловила думку, що факт створення таких соціяльно заанґажованих фільмів, які показано на «Пореволюційному блузі», сам по собі вже є актом громадянського активізму.

Третій і останній день фестивалю пропонував польсько-український діялог через фільм Славоміра Фабіцького «Повертаючи борги» (Z odzysku), офіційний учасник Канського МКФ і короткометражний документальний фільм киянки Олени Фетисової «Стояла собі хатка». Фетисова також звертається до теми безпритульних дітей, але не стільки для постановки проблеми, скільки для того, щоб запропонувати можливий спосіб її розв`язання. Це історія подружжя Тарнопольських, що живуть на Переяславщині, і які взяли в свою родину із сиротинців восьмеро дітей, що стали для них як ріднi. Навіть якщо фільм грішив надмірним оптимізмом, чіказька публіка готова була зрозуміти його як звичайну людську потребу віри в те, що проблеми можна вирішувати.

Aвтор художньої картини «Повертаючи борги» Славомір Фабіцький намагається поставити питання, яке він сам сформулював так: чи можна виправдати зло тим, що його чинять заради добра. Дев`ятнадцятилітній Войтек, відчайдушно намагається знайти своє місце в суспільстві, не лише стати самостійним, але й забезпечити свою кохану й значно старшу за себе Катю, нелегальну українську заробітчанку та її сина. Заради неї Войтек готовий іти на злочин, займатися рекетом, повертаючи задавнені борги. Добрі наміри юнака стають бруком із приказки, що ним викладена дорого до пекла. Він все глибше поринає у трясовину насильства, втрачає родину, друзів, гідність і зрештою кохану, заради якої став злочинцем. Під кінець Войтек сам опиняється за волосинку від замознищення.

Цікаво розв`язує проблему української тотожності персонажів Фабіцький. На роль українки Каті Радченко він запрошує московську акторку Наталію Вдовіну, а на роль її сина Андрія – киянина Дмитра Мельничука. Вочевидь,  також вважаючи мову першим носієм національного характеру, Фабіцький вирішує, що українські персонажі мають говорити українською, принаймні між собою і в конфліктових ситуаціях, коли людська натура проривається назовні спонтанно. Режисер не захотів піти легшим шляхом і дозволити обом говорити російською – рідною як для Вдовіної, так і для Мельничука. Таке рішення не обов`язково підірвало б вірогідність типажів в очах польської публіки, адже і в Польщі не таємниця, що українці частіше розмовляють російською, чи суржиком, аніж українською. Як і Катя у «Актах уяви», українські герої у «Поверненні боргів» ховaються у лоно рідної мови, коли зазнають найтяжчих випробувань.

Темою обговорення останнього дня фестивалю було «Переосмислення родини», а його учасниками стали Славомір Фабіцький, Каролин Комз, Майкл Спринґейт і Юрій Шевчук. Ляйтмотивом дискусії була теза про те, що сучасна сім`я зазнає докорінних і зовсім не позитивних змін. Майже кожен фільм фестивалю у свій спосіб торкався питання самотньої дитини, дитини, яка втратила контакт із оточенням, батьками, суспільством. Фабіцькій, зокрема, сказав, що поряд із скороченням до мінімума часу, який батьки проводять із дітьми, у сучасній сім`ї швидко умирає традиція, коли батьки оповідали дітям історії і тим способом вчили їх ідентифікуватися із іншими людськими істотами, співпереживати, набувати гостро необхідної здатности відчувати чужі радості і болі. Як наслідок сучасні діти дедалі частіше зростають у знеособленому середовищі, нездатні пройматися іншими людьми.

Уже після першого дня «Пореволюційного блузу» було ясно, що фестиваль став неабиякою подією. Кожен наступний день підтверджував це. Зала, розрахована на двісті п`ятдесят місць була майже повною. Oбговорення фільмів часом тривало довше, ніж сама фільмова програма. Публіка просто бриніла ентузіязмом і зацікавленістю. Навіть сильна буря, яка відвідала Чікаґо у перший день фестивалю, не змогла відлякати глядача. Фестиваль сягнув далеко поза громади українців і поляків, привабивши інші етнічні спільноти міста – росіян, литовців, євреїв, іспанців, – зрештою просто чікаґiвців без «іміґраційного дефіса». Добру, якщо не більшу, половину публіки складала молодь.

Проте авдиторія «Пореволюційного блузу» не обмежувалася тими, хто прийшов до Кінотеатру Шопена. Зацікавлення до цієї імпрези виявили засоби масової інформації Чікаґо та реґіону. Справжнім інформаційним проривом стала півгодинна розмова на престижному Національному Громадському Радіо, відомому в США під англійською абревіатурою еН-Пі-аР (NPR), спів-організаторів програми фестивалю, директора Українського кіноклубу Колумбійського університету Юрія Шевчукa та засновника й власника Кінотеатру Шопена Зіґмута Деркача. Виступаючи в програмі «Погляд на світ» гості говорили про сучасний стан українського та польського кінематографу, про те, як фільми відбивають і ставлять на обговорення проблеми суспільства, про нове відчуття солідарності між поляками та українцями в складний період переходу від комуністичного авторитаризму до демократичного устрою.
Фестивалеві відвів статтю тижневик «Чіказький журнал», про нього також писала провідна газета реґіону та один з найбільших за накладом американських щоденників «Чікаґо Триб`юн». Влучно висловився про «Пореволюційний блуз» канадський сценарист Майкл Спринґейт: «На відміну від інших кінофестів, які головно проймаються комерційним аспектом, цей фестиваль сприяв інтенсивному спілкуванню між кінематографом і глядачем, широкому і зацікавленому обговоренню проблем, які дісно важливі для світу. Він став тим, на що інші фестивалі претендують, чим би інші хотіли бути, і чого рідко яким фестивалям вдається досягти». Щойно стало відомо, що канадський фільм «Акти уяви» буде показано в позаконкурсній програмі міжнародного кінофестивалю «Молодість» у Києві, який проходитиме 20-28 жовтня, 2007 р. Зараз, поки радість від спілкування із десятою музою ще свіжа, у Чікаґо вже ведуться розмови про те, щоб зробити польсько-українські кінозустрічі не лише щорічною імпрезою, але й представити наступного року в їхній програмі «на живо» нових режисерів з України та Польщі.
Юрій Шевчук, Колумбійський університет, Нью-Йорк

Додаткову інформацію про «Пореволюційний блуз» можна отримати на тут.
постiйна адреса статтi:

top †


Official Selections:

The Toronto International Film Festival

Toronto, Canada
September 2009

The Calgary International Film Festival

Calgary, Canada
September 2006

The Vancouver International Film Festival

Vancouver, Canada
October 2006

The Edmonton International Film Festival

Edmonton, Canada
October 2006

The Pusan International Film Festival

Pusan, Korea
October 2006

Moving Pictures Canadian Films on Tour

British Columbia, Canada
January 2007

Victoria Independent Film and Video Festival

Victoria, Canada
February 2007

Dartmouth Festival, Favel Theatre

Dartmouth, UK
March 2007

St. Donats Arts Festival

Wales, UK
March 2007

Aarhus Festival of Independent Arts

Aarhus, Denmark
April 2007

Post Revolution Blues Film Festival

Chicago, United States
August 2007

Aarhus Festival of Independent Arts

Aarhus, Denmark
April 2007

Ukrainian Zabava

Toronto, Canada
August 2007

North West Film Forum, Local Sightings

Seattle, United States
October 2007

Molodist International Film Festival

Kyiv, Unkraine
October 2007

Women in Film Festival

Vancouver, Canada
March 2008

Women in Film Festival

Vancouver, Canada
March 2008

Canadian Theatrical Release

November, 2007
The Royal Cinema, Toronto
The Cinematheque, Winnipeg,
Metro Cinema, Edmonton,

Canadian Broadcast

2007 - 2009